«Ай-ай-ай», - кричала я, коли малесенький пухнастий комочок вп’явся в мене своїми крихітними кігтиками. Оце тобі й радість: півкіло вушок, лапок, оченяток, хвостика, носика та м’якенького-м’якенького хутра. Ну як тут не встояти! «Беру!», - гордо й задоволено кричала я мамі.

«Іди сюди, мій маленький» я шепотіла недовго, бо, як виявилося, наше новоспечене щастячко виявилося дівчинкою. Маленькою, скиглячою кішечкою. На «киць-киць-киць» не одразу наше кошенятко реагувало, перші дні те й робило, що під ліжком ховалося. Спала маленька виключно під ковдрою, у наших обіймах. Доки ми з братом вигадували цікаві екзотичні імена для нашої черепахової красуні, мама вирішила не напружуватись. Отож назвали ми нашу кицьку Муркою.

                Згодом підросло наше кошенятко, і вже язик не повертається його малесеньким назвати. Стала Мура великою-великою: шерсть густа, гладка, боки надуті, усе на ліжках та підвіконнях вилежані. Що не зима, то кішка наша на батареях гріється, із ранку й до вечора(на ніч до ліжка, звісно, стриба, не на вулицю ж наша королева піде). Спить собі посеред кімнати та хвостиком крутить, думає, хто б на неї наскочив.  А як вдосталь відпочине, виходить наша Мурка на полювання. Та от полює вона не тільки на мишок, а й на нас. То на татові ноги стрибне «з засади», то на нас з мамою вичікує. Хижак, що казати…

                Можна ще багато цікавих історій розповісти про нашу улюбленицю Мурочку, але це вже іншим разом, бо зараз пухнасте чудо запрошує мене до цікавої гри.